Храм великомучениці Катерини
Проповідь в неділю 37-му (митаря і фарисея) 13 лютого 2011 року
Рубрики: Проповіді. понеділок, 14 лютого, 2011 о 08:08
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри в Христі!
Сьогодні вдячний всім за службу. Хто молився, хто сповідався, хто причащався, хто прийшов до храму Божого. Ми приходимо до Бога, бо потребуємо Його допомоги і заступництва. Щоб ми не робили, чим би ми не займалися, нам завжди потрібен Господь – для нас, для наших дітей і онуків, для нашого життя. Щоб наше серце було спокійне; щоб ми зранку прокидалися і було радісно на душі; щоб ми лягали спати і були впевнені, що Господь нас підніме. Сьогодні, в неділю митаря і фарисея, ми чуємо, як описує євангелист Лука:
10. Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник.
11. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник.
12. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!
13. А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!…
14. Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться.
що один чоловік стояв спереду храму, другий – ззаду. Один дякував Богу і казав, що «дякую, Боже, що я не такий, як отой грішник». А інший був ззаду і казав: «Господи, будь милостивий до мене». В Євангелії говориться, як Ісус Христос відповів, що саме у митаря було щире покаяння.
Все це є приклад для кожного з нас, щоб ми уміли щиро каятися. Щоб могли щиро пробачити один одному, могли віддати частинку самого себе, свого життя, своєї турботи, своєї любові людям. І якщо ми колись і зробимо якісь провини, то уміли покаятися перед Богом, перед рідними, перед близькими. І постановити, що більше не будемо брати на себе таких провин. Перш за все, щоб не спала наша душа, щоб вона пробудилася. Бо вчимося всі, вчимося кожний день, кожної години. Яку науку ми понесемо із собою далі, бо Христос прийде і не буде кликати нас на Голгофу, слідувати тим хресним шляхом. Він буде нас кликати до Царства Божого і зараз закликає. Як ми будемо робити ці кроки – залежить від нас. Зможемо ми їх зробити, не зможемо – Господь допоможе кожному. Але має бути бажання, має бути натхнення до цього. Не тільки в нас, мирських людях, але і в духовенства.
Всіх, хто є на світі, ми маємо вчити. І не тільки православних, але й інших людей, які й не знають Бога, які по іншому вірять у Бога. Ми маємо любити їх, маємо допомагати, щоб бути дійсними послідовниками Христа. Щоб не тільки, постоявши у храмі, ми називалися православними, але щоб і вийшовши з храму, ми також залишалися ними. Щоб ми виконували Божі заповіді. Прийшовши додому з миром і любов’ю, коли навіть хтось і не так щось там скаже чи нас поправляє, зауваження дає, особливо коли безпідставно – ми так само залишалися християнами. На роботі, коли начальник, чи ми самі є начальником, кому щось скажемо, зробимо, що подобається, або не подобається – так само залишалися людьми, які дотримуються закону.
Перебуваючи в магазині, на вулиці, на ринку, щоб ми дотримувалися цього. Коли нас хтось щось попросить допомогти піднести, чи взяти – щоб ми могли це зробити. Щоб наша правиця робила це. Це важливо є, бо храм, і церква – я завжди це казав і наголошував – є небеса на землі. Це є люди, які приходять, це грішники, які хочуть стати кращими, хочуть пробудити свої серця і душі, змінити їх. Ми тут стоїмо і хочемо їх змінити. В кожного своя історія, своя доля.
Господь по-своєму благословляє кожну людину, навіть більше дає, аніж ми заслуговуємо. Але, приходячи до храму, ми тут єднаємося. Немає перед Богом чужих, перед Богом є всі свої, ми тут усі – діти Господні. І коли ми навчимося це розуміти, то будуть усі люди розуміти. Коли ми зуміємо цю любов, яка є у храмі, перенести в інші сфери – додому, в державу, чи будь-куди, то все зміниться! Буде набагато краще. Хоч кажуть, що нас мало, але, перш за все, не нас мало, а ми мало працюємо. Багато нас ходить, але ми трохи забуваємо. Маємо на це наголошувати, щоб ми цю любов несли в мир з собою. Виходячи за двері храму, щоб ми розуміли і пам’ятали – звідкіля ми вийшли, і для чого ми вийшли. Щоб трішки щось змінити на краще. Коли ми йдемо до когось у гості привітати, ми купуємо гарний подарунок, квіти, щоб зробити людині приємне. Щоб ми так завжди могли робити всім, бо ми всі – діти Божі.
Щодо тих слів євангельських… щоб ми були, як той митар – уміли докорити собі, не соромлячись себе і сказати, як належить кожному християнину: «Боже, будь милостивий до мене, грішного»
Хай Господь Бог усіх вас оберігає і укріпляє. Всім вам дуже дякую, бажаю здоров’я і Божого благословення.
Амінь!
Слава Ісусу Христу!
Священик Олександр Горук